Тетяна Гойдик. Фото: Олександра Єфименко, Громадське радіо
Тетяна Гойдик виходить на акції на підтримку українських військовополонених разом із іншими родичами 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Її старший брат Олег Гурко (редакція публікує прізвище бійця з дозволу родички) пропав безвісти в січні 2023 року.
«Вони вийшли на дуже складне завдання в Серебрянському лісі. Бій тривав понад 3 години і десятеро хлопців в тому бою зникли безвісти. Серед них був і мій брат Олег. З тих пір, ось з 13 січня буде рік, як я виходжу на акції. Два роки минуло з того часу. Жодна з родин не має жодної новини про наших хлопців», — розповідає жінка.
Рідний брат Тетяни долучився до війська з початком повномасштабного вторгнення. Він – ветеринарний лікар за професією, як і більша частина родини. З лютого 2022 року волонтерив, а пізніше сам став військовим. Тетяна стверджує, що за станом здоров’я він міг не долучатися до лав Збройних сил України.
«Він є дуже ідейною людиною. На момент, коли він пішов в військомат, йому було 45 років. І він казав: “Ідуть і гинуть діти”. В нього донька та син. Він казав тоді, що не пробачить собі, якщо сидітиме вдома, а діти будуть там гинути. Каже: “Це неправильно. Я вже трішки життя пожив, я повинен щось зробити для своєї Батьківщини”», – згадує пані Тетяна.
На момент повномасштабного вторгнення Тетяна мешкала в Ірпені. Зранку 24 лютого одразу зібралася і встигла виїхати з міста до батьків у Житомирську область:
«Останнє, за що я турбувалася, – як там моє майно. Я була настільки щаслива, що я врятувала свою дитину, що в мене всі живі і здорові. Тому що наші сусіди з Ірпеня поки був зв’язок, передавали страшні новини. Розповідали, як заходили росіяни на територію нашого міста. На території нашого ЖК мама з сином вийшли на евакуацію і, на жаль, їх вбили. Парадокс в тому, що Ірпінь — це ж місто переселенців. Насправді там 80% переселенців з Донецької і Луганської області, з Криму. Це таке, знаєте, страшне якесь переслідування. Ось там вони не догнали, так вони сюди прийшли. Не уявляю, як цим людям», — пригадує Тетяна перші дні вторгнення.
Тетяна разом із іншими родичами безвісти зниклих і військовополонених ходить на кожну акцію рік поспіль. Вони зібрали статистику, скільки людей з ОШБ вдалося повернути в межах обмінів. На даний момент, за її словами, це — 165 людей.
«Це просто шокує. У нас є загальна бригада ДШВ, у нас є бригади кожного 80-ї, 46-ї, 25-ї, 79-ї. У кожної є свої під бригади. Ми ж бачимо кількість людей, які шукають своїх рідних. І ця статистика страшна. У нас виникає запитання, а де наші рідні? Я два роки в підвішеному стані, як і всі родини наших хлопців. Чекати можна, але якщо є якась надія або якийсь результат, ми хочемо правди – знати, де наші рідні. Ми ж маємо на це право. Координаційний штаб говорить, що робить все можливе. А можна робити надможливе? Наші хлопці робили надможливе. Вони йшли назустріч смерті. Свідомо це робили, щоб нас всіх захистити. І в той же час це ж найдефіцитніші бригади, насправді: піхота та штурмовики. Цих людей не те що немає в обмінах, їх просто не знаходять. Але люди не розчиняються в повітрі», — говорить Тетяна зі сльозами.
Вона додає, що нормально не спить, постійно думає про те, що б могла ще зробити. Їхні з братом батьки — люди похилого віку. Батькові стало погано з серцем, коли він дізнався про те, що син зник безвісти. А мама… Її стан Тетяна описує, як: «Я дивлюся на свою маму, з якої по краплині витікає життя».
Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете: