Полон. «Єдина «вигода», за якою я сюди виходжу — привернути вашу увагу». Історія Дарини

Біля Національної опери України зібралися сотні людей із різнокольоровими плакатами. Із гаслами підтримки та закликами повернути рідних і друзів із російського полону. Серед них — дівчина із зеленим аквагримом на обличчі та кольоровим портретом у руках. Це — Дарина Сорока, художниця.

«Це про наш рід, про нашу українську кров, про наше минуле, сьогодення і майбутнє», — відповідає на запитання про зелений фейс-арт. Дарина живе в Києві вже два роки — і стільки ж часу вона відвідує акції на підтримку українських військовополонених. Останні кілька місяців вона виходить за свого двоюрідного дядька, який зник безвісти. Це вже друга людина з її родини, яка потрапляє в полон. І це — її історія.

Дарина Сорока родом із Сумської області, із невеликого міста Кролевець. До Києва переїхала у 2023 році. Її двоюрідний дядько — Олександр Матвієнко (редакція публікує прізвище бійця з дозволу родички) — зник безвісти у 2024 році. Чоловік служив у Національній гвардії України.

«Він недовго (воював — ред.). У Курській області під Суджею пропав. Числиться зараз як безвісти зниклий. Якщо я не помиляюся, то він зник разом із своїми побратимами», — розповідає Дарина. На запитання, що найбільше запам’яталося про дядька з дитинства, вона одразу відповідає: «Такий він добряк сам по собі. У нього є ще два брати рідних. Вони всі добряки. До мене вони дуже гарно ставилися. Я, як до бабусі в рідне село приїздила, у нього ж там теж мати рідна, і ми дуже часто зустрічалися. Він гарна, добра людина, позитивна. До мене він добре ставився. Завжди посміхався», — каже дівчина.

Дарина малює з двох років — відколи навчилася тримати в руках олівець. Зараз вона навчається в Київському політехнічному інституті за спеціальністю образотворче мистецтво. Розмальоване обличчя, створення нових плакатів, продуманий одяг — усе це для неї спосіб розповісти суспільству, чому важливо виходити на такі акції.

«Я хочу цим передати, що акція — це не просто про те, щоб ми вийшли з плакатом, постояли і пішли. Це щось, що повинно йти зсередини. Це має бути певна мотивація, посил того, чому ти сюди йдеш. Коли людина думає, що ти виходиш сюди заради якоїсь вигоди, єдина вигода, за якою я сюди виходжу, — це щоб привернути вашу увагу. Щоб ви теж сюди встали, щоб ви зрозуміли, що це таке: відчувати, наприклад, цей біль, цю втрату, невідомість — оце все», — акцентує Дарина.

Минулого року дядько Олександр зник безвісти. А 14 вересня того ж року, після двох із половиною років полону, повернувся її рідний дядько В’ячеслав, із позивним «Грім». Чоловік пройшов Маріуполь і перебував у тяжких умовах полону в Оленівці. Рідний дядько Дарини був військовим ще до повномасштабного вторгнення. Воював із 2016 року, але згодом, на деякий час, припинив службу. Коли у 2022 році розпочалася повномасштабна війна, В’ячеслав повернувся до лав Національної гвардії.

«Спочатку він був у Києві, а потім шукали добровольців для підкріплення в Маріуполі. І він був одним із небагатьох, хто дав згоду. Вони полетіли туди в межах операції “Небо” — на гелікоптерах, в оточене місто. Уже там їм не вистачало боєприпасів, їх накривали обстрілами, і вони змушені були зайти на “Азовсталь”, де залишалися певний час. Спочатку він трішки виходив на зв’язок, надсилав фото, писав. Але це ж не вічно. Згодом зник», — розповідає Дарина.

Коли українських бійців вивели з «Азовсталі», родина дізналася про це лише зі ЗМІ. 

«Вони витягували на собі контужених, поранених, хлопців у тяжкому фізичному стані. Потім їх відправили до казарм, бараків, російських в’язниць. Дядько потрапив у колонію в Оленівці, був у бараці під номером 200 (йдеться про теракт в Оленівці). І коли барак підірвали, він вижив лише через збіг обставин. Там був його знайомий, і вони помінялися місцями. Славік мав лежати зліва, а той військовий попросився до побратимів. І коли пролунав вибух, той боєць стік кров’ю. У Славіка були такі ж поранення, але він вижив. До нього підбіг побратим-медик, намагався зупинити кровотечу. Казав: “Мені нічим затиснути рани, просто тримай”. Уламків було багато, частину витягли, але деякі залишилися в тілі назавжди. Він вижив дивом. Це молитви його мами, моєї мами, усіх родичів. Без медичної допомоги, без обладнання, він міг не вижити. Повернутися цілим, ходячим, зрячим, зі слухом — це один випадок на мільйон», — розповідає Дарина.

Дарина описує зустріч із В’ячеславом після повернення так: «Він завжди був стриманим, прям викапаний військовий. Коли ми приїхали до нього в лікарню в Києві, він так посміхався… Я ніколи в житті не бачила, щоб він так посміхався. У нього очі ніколи так не світилися, як почали світитися після того, як він повернувся. Він так виразно показав цю емоцію, що вона буде зі мною завжди (у пам’яті — ред.)», — каже дівчина.

Зараз Грім (позивний Вʼячеслава — ред.) відновлюється після полону і читає книги. За освітою він — історик, і навіть у полоні знаходив спосіб читати. У полоні давали декілька книг і військові ставали в чергу, щоб їх прочитати. Дядько розповідав племінниці, що книжки допомагали триматися йому на плаву.

Навколо Національної опери їздять та сигналять автівки на знак підтримки мирної акції. У натовпі — родичі, друзі, побратими, активісти та просто небайдужі. Вони тримають десятки різних плакатів із написами: «Поверніть їх додому», «Вони чекають на обмін». Регулярні акції проводяться більше року, у будь-яку погоду. Ще довше триває боротьба за кожного військового в полоні. Наступного тижня сотні людей знову зберуться разом, і серед них буде також і Дарина. Вона мріє побачити свого двоюрідного дядька живим.

Мар’яна Гнот для Громадського радіо

Читайте також інші історії із циклу «Полон»

• Полон. «Вила вовком» — Три історії про Оленівку
• Полон. «Як звучить полон?» — історія Катерини і Дмитра
• Полон. «У нього плакат, він — свій» — історія Олександри
• Полон. «Повідомлення не доставлено» — історія Лілі
• Полон. «Син думає, що тато — це фотографія» — історія Аліси
• Полон. «Моє серце розбивалося рівно п’ятдесят разів» — історія Ольги
• Полон. «Я чекала його зі строкової служби, а тепер чекаю з полону»
• Полон. Номер 36. Історія Юлії і Соломії
• Полон. Історія «Мами Тані»
• Полон. «Коли повернеться останній». Історія Катерини
• Полон у 70 років. Історія Хрещеної
• Полон. «Єдине, що я маю — стіна пам’яті і прапорці на Майдані». Історія Тетяни
• Полон. «Вийшла, щоб сказати про свої почуття». Історія Поліни
• Полон. «П’ю каву і ненавиджу себе за це». Історія Ріти
• Полон. «Якби не хлопці, нас би вже не було». Історія Наталі і Галини
• Полон. «Пам’ятай і роби». Історія Юлії
• Полон. «Жінка, яка кохає воїна, сама стає воїном». Історія Аміни
• Полон для чотирьох. Історія Ірини
• Полон. «Де мій син?». Історія Володимира та Наталлі
• Полон. «У цій війні в мене є особиста поразка». Історія Ольги
• Полон. «Відчуття такі ж, коли інші виходили за мене»: дисидент Микола Матусевич відвідав акцію на підтримку полонених
• Полон. «Маю надію, що скоро наш обмін». Історія Олени
• Полон. «Велика родина, в якої є одна мета». Історія Ольги
• Полон. «Жодного з полонених бійців 47-ї бригади «Маґура» досі не вдалося повернути додому». Історія Аліни
• Полон. «Мрію дожити до обміну онука». Історія Володимира і Тамари
• Полон. «Люди не розчиняються у повітрі». Історія Тетяни

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за посиланням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси і подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon 
• PayPal: [email protected]